Географічні “закриття”

Не варто думати, ніби в ході вивчення таємниць землі відбуваються тільки відкриття. Досить часто трапляються, і географічні “закриття”, що теж є свого роду досягненням для науки.

Погляньмо на географічну карту. До недавніх пір, при зображенні на картах дна Атлантичного океану, в районі, що знаходиться між Гренландією і архіпелагом Шпіцберген, вчені-океанографи відзначали великий хребет, званий Порогом Нансена. Тепер це місце на картах виправлено, тому що експедиція з колишнього Радянського Союзу, яка відправилася в подорож на судні «Лена», при дослідженнях дна в цьому районі не виявила там хребта. Справедливості заради, варто сказати, що, в деяких місцях ехолоти сигналізували вченим про окремі досить значних підводних горах, проте між ними виявилися і широкі свого роду “протоки” з заглибленнями понад 3000 м. Отже, міфічний підводний Поріг Нансена, про існування якого довгі роки були впевнені географи, «закрився» остаточно і безповоротно.

Але, швидше за все, найбільшою кількістю географічних “закриттів” знамениті берега Антарктиди. Періодично від цього материка відриваються гігантські айсберги – плаваючі острови, майже такі ж, як і наші арктичні, але набагато більші. Деякі з цих плавучих водосховищ містять набагато більше води, ніж, наприклад, річний стік Дніпра або навіть Волги!

Вченими було підраховано, що крижані берега Антарктиди потроху зміщуються в північному напрямку зі швидкістю від 50 до 500, а часом і до 2000 м за рік. В результаті цього зсуву, постійно змінюється і берегова лінія Антарктиди.

Так, наприклад, на величезному відкололася айсбергу не так давно спливли в океанські пристроїв мис Еймері, бухти Еванса, Торехавн і Інграм. Зникли й затоки Прюдс і Маккензі.

На їх місці з’явився один великий затоку. В результаті, якщо б всесвітньо відомий норвезький дослідник Р. Амундсен в наші дні знову висадився на березі Антарктиди, він би просто не знайшов знаменитої Китової бухти, в якій розміщувалася база його експедиції Фрам-Хейн, з якої він відправився в подорож до Південного полюса і став першою людиною, яка досягла його. Як виявилося, ця частина берега разом з величезним айсбергом відпливла на північ ще в далекому 1940 У початку 1963 р то, що залишилося від плавучого острова зустрілося на шляху одного з американських кораблів, що здійснювали плавання в морі Росса, і знаходилися останки на відстані п’яти сотень кілометрів від берега.

Таким же чином досить великий півострів Челюскінців, що був відкритий членами радянської антарктичної експедиції в 1956 р, постійно змінюючись, нарешті відірвався від материка в 1964 р і став островом площею 5000 кв. км, який, похитуючись подібно кораблю, неспішно поплив, ведений плином, північ, для того, щоб розтанути без сліду в жарких водах тропічної області Індійського океану.

Також в 1959 р російськими вченими були “закриті” острова Суейнс-Айленд і Мейсіс-Айленд, лаври першовідкривачів яких ще з 1800 р. належать англійському капітану Суейнс. Знаходяться на 59 гр. Південної широти і 90 гр. західної довготи, ці острови, як у наслідку виявилося, були айсбергами. Свого часу довелося «закрити» навіть зображав на всіх американських і норвезьких картах вулкан Сьоволд. Перебував цей 300-метровий велетень на материку, поблизу льодовика Еймері.

А в 1982 р членами кругосвітньої експедиції, що вирушила слідами першої російської експедиції під керівництвом Ф. Ф. Беллінсгаузена і М. П. Лазарева, було встановлено, що острови Терра-Нова – всього лише великі крижини, які в один прекрасний день відкололися від материка і вирушили в плавання, як, свого часу, вирушила Земля Клари, відкрита французьким мандрівником Дюпон-Дюрвіль.

А в 1987 р з’явилися дані про новий айсбергу з значними розмірами 134 на 37 км, який, відокремившись від материка, викликав значні зміни в берегової лінії району моря Росса. В результаті підрахунку кількості води, яка міститься в цьому колосі, виявилося, що її вистачило б для того, щоб протягом 2100 (!) Років забезпечувати водою таке місто як Київ.

Але найбільший з айсбергів був зареєстрований в 1951 р Він попався на очі вченим в південній частині Тихого океану, і розміри його були просто гігантськими – 97 на 335 км. Площа цього айсберга була трохи менше площі Молдови, але значно більше площі Вірменії. На думку багатьох вчених, зростання кількості відділяються від материка гігантських айсбергів, є свідченням того, що відбувається на планеті потепління.

Насправді географічні “закриття” відбуваються не тільки в високих широтах. Іноді їх можна зустріти і в давно вже досліджених районах. Наприклад, зараз ви не зможете знайти на картах таких островів, як Гангес, відкритих в XVII мореплавцями з Іспанії. В ході однієї з тихоокеанських експедицій іспанцями відкрили острова Бонин, Ідху і Волькан. Уже повертаючись назад, мореплавці побачили ті ж самі острова, але вже з іншого ракурсу, і, не впізнавши вже відкриті землі, до всього ще й невірно визначили їх географічні координати. «Нові» старі острова і отримали назву Гангес. В результаті, неіснуючі острови переходили з одою карти на іншу протягом майже 300 років – до 1965 р, коли радянські дослідники остаточно розвели міф і “закрили” їх.

Випадки подібного роду не поодинокі. Навіть на сучасних докладних географічних картах, які видані в Великобританії, і до цього дня ще можна знайти острова, позначені абревіатурами “ПС” або “СС”, що означає “положення сумнівно” і “існування сумнівно”.

Невелика частина раніше відкритих островів вже протягом сотень років нібито грають в хованки. Як приклад подібного острова можна привести теоретично належить Норвегії острів Буве, що розташований в південній частині Атлантичного океану недалеко від Антарктиди. Приналежність його до норвезької території є теоретичною тому, що цей вулканічний острів майже повністю покритий льодом і оповитий непроглядними туманами. Ще в 1973 році його відкрив французький капітан Буве. Але, коли через кілька десятиліть в ці води відвідав відомий англійський дослідник Джеймс Кук, він не зміг знайти тут жодного клаптика землі, і висловив повну впевненість в тому, що Буве зазначив на карті айсберг, яких плаває в цих водах безліч. І тільки через без малого 200 років капітан англійської китобійної шхуни Ліндсей зовсім випадково натрапив на острів, що з’явився з туману, і назвав його на свою честь. Можна тільки уявити собі, наскільки глибоко було його розчарування, коли незабаром виявилося, що новим островом виявився острів Буве.

Минуло не так багато часу, і повторне відкриття острова Буве забулося – пропливав неподалік англійський капітан Норріс, знайшов острів і, порахувавши його нововідкритому, дав йому назву Ліверпуль. У той же час поруч він знайшов ще один острів, який назвав островом Томпсона.

Цікаво те, що в 1893 р американець Фуллер підтвердив існування двох островів, але, через п’ять років, моряками з німецького корабля “Вальді- вія” був знайдений тут тільки самотній острів Буве. Відносно острова Томпсона, який «про всяк випадок» позначений на всіх англійських детальних морських картах, то він не знайдений і по сей день.

Вулканічні острови, що з’являються в результаті вивержень підводних вулканів, доставляють багато неприємностей і географам, і урядам деяких країн. Як правило, вони незабаром зникають, а після, через деякий час з’являються знову. Буває, мореплавці відкривають вулканічний острів, наносять його на карту, піднімають над ним прапор своєї держави, а через рік острів зникає, ніби й не було його. З’явилися таким чином острова постійно призводять до плутанини, а іноді і до міжнародних конфліктів.

Наприклад, в Середземному морі 13 липня 1831 року між Сицилією і узбережжям африканського континенту раптом виникла нова земля, названа островом Юлії. Цілком логічно, що через зручного географічного положення «новонароджений» острів відразу ж став причиною дипломатичного конфлікту між двома країнами – Італією та Великобританією. Кожна з держав вважало Юлію своєю територією. Але, поки тяглися довгі суперечки, острів просто напросто розмило морськими хвилями. Правда, після цього він ще неодноразово виникало і зникав знову, щоразу отримуючи іншу назву.

Точно так же то з’являвся, то зникав вулканічний острів, названий на честь Іоанна Богослова, що знаходиться в Беринговому морі. Вперше він був помічений в 1796 г, але незабаром через сильний прибою зник. Після цього він неодноразово з’являвся щоб знову зникнути. Подібним чином поводився і тихоокеанський острів Фалькон.

У 1935 р відбулося досить курйозне подія – якась японська компанія продала американському тресту землю, що знаходиться на декількох островах, що входили до складу Каролінського архіпелагу, що належить Японії. У планах американців було створення на цій території плантацій для вирощування тропічних культур. Однак, що прибуло на місце судно, навантажене насінням, не знайшло островів. Виявилося, що, за час оформлення документів острова просто розмило океанськими хвилями.

28 вересня 1957 року, внаслідок виверження підводного вулкана, що знаходиться в групі Азорських островів, що належать Португалії, утворився новий острів, який через місяць «розчинився» в океані. Цілком ймовірно, та ж доля уготована і острову ресурсів, яке з’явилося неподалік від Ісландії в кінці 1963р., І зовсім молодому острову Фукуті-Куілоба, хто народився в січні 1986 року біля берегів Японії. Поки його розміри складають 650 м в довжину і 450 м в ширину. Над рівнем моря він підноситься на 12м. У липні 1992 р новий острів виник в Алеутському архіпелазі – його довжина становить близько 1,5 км., А висота – 100 м.

Такі острова знайшли відображення і в літературі, наприклад, в романі Жюля Верна “Дивовижні пригоди дядечка Антіфера”, в якому великим письменником була майстерно використана географічна рухливість вулканічних островів. Ну а в романі “Таємничий острів” було настільки ж захоплююче описано зникнення острова Авраама Лінкольна. Прообразом цього острова став острів Кракатау, велика частина якого була зруйнована через вулканічний вибуху 1883 року.