Киргизія туризм

Географічне положення Киргизії

Киргизія (Киргизька Республіка або Киргизстан) – держава на північному сході Середньої Азії, що межує з Казахстаном, Таджикистаном, Узбекистаном і Китаєм. Площа – 198,5 тисяч км Населення – 4,526 млн. Осіб (киргизи – 52%, росіяни – 22%, узбеки – 13%, також проживають українці, німці, татари, всього – близько 70 національностей). Державна мова – киргизька, серед віруючих більшість – мусульмани-суніти і християни. Грошова одиниця – сом. Входить в СНД. Столиця – Бішкек (620 тис. Жителів). Інші великі міста – Ош, Джалал-Абад, Токмак.

Киргизія розташована в межах гірських систем Тянь-Шаню (вища точка – пік Перемоги, 7439 м) і Паміро-Алая. Більше 90% території лежить на висотах понад 1500 м над рівнем моря. Гірські вершини часто покриті льодовиками, найбільші з яких – Південний і Північний Інильчек, Каїнди. Гірські хребти розділені долинами і улоговинами (Іссик-Кульська, Чуйська, Ферганська).

Головні річки – Нарин, Чу, Талас. Річки Киргизії використовуються як траси для рафтингу. Багато великих і дрібних озер (близько 3000), серед яких виділяється «перлина Тянь-Шаню» – озеро Іссик-Куль. Клімат континентальний: середні температури січня від -1 до -8 ° C в долинах і до -27 ° C в високогір’ях, липня – 15-27 ° і 5 ° C відповідно. Річна кількість опадів коливається від 180 мм на сході до 1000 мм на південному заході. Температури повітря на узбережжі Іссик-Куля менш контрастні і круглий рік помірні.

Рослинність Киргизії різноманітна (4 тис. Видів рослин) і відрізняється вираженою висотною поясністю: передгір’я покриті напівпустелями і сухими степами з фрагментами фісташкові рідколісся, вище 1200 м над рівнем моря починається лісовий пояс. Ліси утворені тянь-шаньской ялиною, ялицею, ялівцем. Високогір’я (вище 3000-3500 м) покриті альпійськими луками. Тваринний світ, що охороняється в Іссик-Кульському і Сари-Челекский заповідниках, національному парку Ала-Арча, представлений в гірських лісах ведмедем, риссю, вовком, кабаном, куницею, сніговими барсами, гірськими козлами і баранами, численними дрібними ссавцями і птахами, а в безлісих передгір’ях – переважно гризунами, птахами, плазунами. Киргизи, хоча і володіють давніми й багатими культурними традиціями, як і більшість народів, що склалися як кочівники-скотарі, не мають скільки-небудь значних архітектурних пам’яток.

Історія

Найбільш древні сліди перебування людини на території Киргизії, виявлені в Центральному Тянь-Шані (поблизу озера Ісиик-Куль) і в Ферганській долині, сягають палеоліту. Палеолітичні знаряддя були знайдені також на півдні, в районі Капчігая. В околицях Бішкека і Нарина були виявлені неолітичні поселення. У печерах в долині р.Сари-Джаз знайдені наскальні зображення тварин. Племена, що жили тут в V-III тисячоліттях до н.е., виготовляли кам’яні знаряддя, глиняний посуд, користувалися луком і стрілами. На цей час припадає початок скотарства і землеробства. Пізніше, в бронзовий вік, все частіше використовувалися знаряддя з бронзи, а потім з міді. У різних районах Киргизії мешкали відокремлені групи землеробів і скотарів.

Господарський уклад і соціальна структура населення зазнали істотних змін в 7-6 ст. до н.е. Широко поширюється використання залізних знарядь і зброї, кочівники об’єднуються і утворюють племінні союзи, землеробські громади використовують рабську працю. Перше з відомих об’єднань племен – саки – утворилося на півночі даної території і існувало з 7 по 3 ст. до н.е. Пізніше, у 2 ст. до н.е., частина сакських і массагетських племен увійшла в племінний союз на чолі з плем’ям усуне, який проіснував до 5 ст. н.е. У 2 ст. до н.е. південні області увійшли до складу держави Паркан, а з 1 по 4 ст. н.е. вони перебували під владою Кушанского царства.

На початку 8 в. н.е. політична влада перебувала в руках тюргешское конфедерації тюркських племен, а в середині століття ці землі захопив племінний союз карлуков. У цей період збільшилася кількість міст і інших поселень в долинах річок Чу і Талас. Хлібороби стали вести активну торгівлю не тільки з кочовими племенами, а й з великими караванами, які прямували через долину р.Чу по Шовковому шляху зі Східної Європи в Південно-Східну Азію. Саме в цей час тут вперше з’явилися киргизи.

Перша письмова згадка про киргизів відноситься до 569. Повідомляється, що в цьому році візантійський посол отримав в подарунок раба – киргиза. Киргизькі племена згадуються і як союзники тюрків в їх невдалих походах проти уйгурів в 8-9 ст. На початку 13 ст. киргизи були підкорені монголами і тільки в 1399 знову здобули незалежність.

У 16 ст. деякі киргизькі племена потрапили в залежність від монголів, інші – підкорилися казахам. Протягом декількох століть киргизи виявлялися у владі тих чи інших сусідніх народів. В середині 18 ст. у киргизів сформувалися певні родоплемінні відносини, які зберігалися і в 20 ст. На чолі кожного роду стояв старійшина – аксакал (біла борода). Старійшини різних родів племені входили в племінний рада. Невеликі племена очолювали вожді – манапи.

На початку 19 ст. киргизи потрапили в залежність від Кокандского ханства. Киргизи прагнули звільнитися від ярма ханів; в різних районах країни спалахували стихійні повстання: в 1842-1843 – в Іссик-Кульському районі, в 1845 – в околицях Оша, повстання Таласький і Чуйської киргизів відбувалися в 1857-1858, найбільше спалахнуло в 1873-1876.

Приєднання киргизьких земель до Росії почалося в середині 1850-х років. Російська армія, за якою рухалися переселенці з Європейської частини Росії, захоплювала кращі і найбільш родючі землі. У 1867 Північна Киргизія була включена до складу Семиреченской області Росії, а в 1876 південна частина країни увійшла до складу Сирдар’їнською і Ферганської областей.

У період з 1903 по 1913 чисельність населення Киргизії зменшилася приблизно на 7-10%, а поголів’я стад – на 27%. Повстання проти Росії відбувалися в Андижані в 1898 і 1916. У результаті придушення цих повстань киргизьке населення зменшилося приблизно на 30-40% (частина загинула, частина була змушена емігрувати в китайський Туркестан або Афганістан), а поголів’я худоби зменшилося на 60-70%.

Після російської революції 1917 в боротьбі за національну незалежність об’єдналися дві політичні організації Киргизії – група «Шура-і-іслам» ( «Рада ісламу») і націоналістична партія «Алашорда». Однак в квітні 1918 центральний уряд більшовиків, емісари якого вели інтенсивну агітацію серед киргизького населення шахтарських селищ і міст, оголосило про входження Киргизії до складу Туркестанської АРСР. Загони басмачів чинили збройний опір радянській владі, але не зуміли домогтися серйозних успіхів. Остаточне придушення опору відбулося в кінці 1920.

Радянська влада внесла значні зміни в життя киргизів. У 1917 було проголошено рівноправність чоловіків і жінок, в 1921 заборонено законом багатоженство і калим (викуп за наречену). У 1924 Киргизія була виділена в окрему Кара-Киргизьку автономну область. У травні 1925 область була перейменована в Киргизьку, а в лютому 1926 отримала статус Киргизької АРСР.

У 1920-1930-і роки в Киргизії відбувалося бурхливий розвиток промисловості. До 1940 вугільні шахти Киргизії давали 88% всього кам’яного вугілля, що використовувався в Середній Азії. Розвивалися також кольорова металургія, виробництво сурми і ртуті, харчова (виробництво цукру) і деякі галузі легкої промисловості. Починаючи з 1929 проводилася колективізація сільського господарства, яке раніше знаходилося в руках напівкочових племен і пологів. Противників колективізації – багатих скотарів і землевласників (баїв) -преследовалі, вбивали, садили в тюрми; деяких – позбавляли власності і прирікали на голодну смерть. До 1941 в Киргизії існувало ок. 300 тис. Тваринницьких колгоспів.

В результаті сталінських репресій, пік яких припав на 1936-1938, були майже повністю знищені наукова і творча інтелігенція і мусульманські священнослужителі. В ході репресій знищувалися книги і рукописи на арабській мові.

Індустріалізація Киргизії тривала паралельно з розвитком сільського господарства і після Другої світової війни. На початку 1980-х років виник рух за встановлення контактів з киргизами, що живуть в інших районах СРСР, Китаї та Афганістані.

Демократичний рух почалося в Киргизії в 1990. У жовтні 1990 демократичної коаліції вдалося домогтися проведення виборів, на яких був обраний перший президент Киргизії. 31 серпня 1991 року, менш ніж через два тижні після путчу в Москві, уряд проголосив незалежність Киргизької республіки.

Киргизія зіткнулася з економічними труднощами, пов’язаними з переходом до ринкової економіки, загострилися міжнаціональні конфлікти. Погіршилися відносини з узбецьким меншістю: в Ошській області відбулися міжетнічні зіткнення. Подібні ж виступи мали місце і в сусідньому Таджикистані по відношенню до киргизькому меншості.

Економіка

У 2004 сукупний ВВП досяг лише $ 2,4 млрд, тобто $ 430 на душу населення. Киргизія – друга після Таджикистану за бідністю країна в регіоні. Більше половини населення зайнято сільським господарством і тваринництвом.

На початок лютого 2005 киргизький зовнішній державний борг досяг $ 1,92 млрд. За 1990-1996 киргизька економіка зменшилася майже вдвічі, в основному через зупинку промислових підприємств на півночі країни після масового від’їзду кваліфікованих російських робітників. Промисловість забезпечує лише чверть киргизького ВВП. На думку спостерігачів, промисловість в аграрній Киргизії була створена за радянських часів штучно і вже навряд чи може бути відновлена. Приблизно 40% промислового виробництва дає видобуток золота – єдина активно розвивається в республіці галузь (у 2003 Киргизія видобула 22,5 т золота, вийшовши на третє місце в СНД після Росії та Узбекистану).

У Киргизії, за різними оцінками, приватизовано більше 70% держпідприємств. Більшість великих підприємств контролювалися родичами першого президента Акаєва (див. Детальніше).

Контрольні пакети холдингів енергетичного сектора Киргизії – ВАТ «Електричні станції» та АТВТ «Киргизнефтегаз» – знаходяться в держвласності.

населення

Населення Киргизії – 5,05 млн осіб (дані поточної статистики за 2006 рік). Це значно більше ніж проживало в країні в 1959 (2,065 млн), 1970 (2,935 млн), 1979 (3,523 млн), 1989 (4,258) та 1999 (4,823) роках. До 1960-х років населення республіки швидко росло за рахунок міграційного та природного приросту, який був особливо значним у сільських киргизів, узбеків та інших среднеазіаткіх народів. Основним джерелом зростання населення країни після 1970-х років став поступово скорочується природний приріст при зростаючому міграційному відтоку російського і російськомовного населення.

Ядро населення республіки – 69,5% – становлять киргизи. Киргизи проживають на всій території країни і переважають в більшості сільських районів. Росіяни становлять 9% населення, більшість з них проживають в містах. Узбеки які становлять 14,5% населення сконцентровано в основному в Ошській області. З інших етнічних груп, що мають значну чисельність, слід згадати дунган, українців, німців, татар, євреїв, казахів, уйгурів і таджиків.

Серед які залишили країну після 1991 року більшість становили росіяни, представники інших слов’янських народів, а також німці і євреї. Киргизи, спочатку інтенсивно переселялися в країну з сусідніх Таджикистану і КНР в перші роки незалежності, після 2000 року інтенсивно виїжджають за її межі, в основному з економічних причин у РФ і Казахстан (див. Гастарбайтери).

Основну частину населення півдня сучасної Киргизії складають киргизи (більшість) і узбеки. Крім них помітну частину населення складають таджики, уйгури, дунгани і ін. Серед них лише трохи більше 1% – росіяни та представники російськомовних діаспор.

Велика частина населення зосереджена в долинах – Чуйської на кордоні з Казахстаном і Ферганської на кордоні з Узбекистаном, долинах річок Нарин і Талас, а також в Іссик-Кульської улоговині.

Індонезія

Індонезія - держава в Південно-Східній Азії (четверте в світі за чисельністю населення), що займає безліч островів, що лежать на кордоні Тихого і Індійського океану: Суматра, Ява, Сулавесі, Борнео, Нова Гвінея (на останніх двох Індонезії належить лише частина території) і сотні інших, більш дрібних. Омивається численними морями двох океанів: Андаманским, Південно-Китайським, Яванським, Балі, Флорес, Саву, Сулавесі, Молуккських, Серам, Банда, Арафурским.

Для більшості островів Індонезії характерне поєднання гірського і рівнинного рельєфу, на великих островах зустрічаються досить високі гірські хребти - найвища точка країни, розташована на острові Нова Гвінея гора Джая, підноситься на 5040 метрів над рівнем моря. На інших островах багато вершин піднімаються до 3000 - 4000 метрів.

Вологий клімат країни і її рельєф сприяли утворенню на островах безлічі річок; найбільші з них: Капуас, маках, Барито, Мендавай (о. Борнео), Харі, Мусі (о. Суматра), Мамберамо, Дігул (Нова Гвінея). На островах Індонезії також багато озер: Тоба, Манінджау, Керінчі, Сінгкарак - на Суматрі; Сіденренг, Посо, Товуті, Тондано - на Сулавесі; ПАНІА, Сентані - в Новій Гвінеї; Джемпанг, Мелінтанг, Семайянг, Луар, Сентарум, Сіаван - на Борнео.

Назва «Індонезія» дали островам європейці (приблизно в середині XIX століття) - в перекладі з грецького це означає «Індійські острови»: до того ці землі довгий час називалися Нідерландської Ост-Індією.

...
Багами

Співдружність Багамських Островів - держава на однойменних островах в Карибському морі (Атлантичний океан), на невеликій відстані на північ від Куби і на південний схід від Флориди. В архіпелаг входить близько 700 островів і коралових рифів. Поверхня більшості з них рівнинна (найвища точка - гора Алвернія, 63 м над рівнем моря), річки практично відсутні, багато сполучених з морем солоних озер.

Завдяки чистим прибережних вод і м'якому клімату Багамські острови стали визнаним у всьому світі зимовим курортом.

Острови були відкриті Колумбом в 1492 і в ті часи були досить щільно заселені індіанцями, але іспанці вивозили їх на Гаїті в якості рабів і незабаром архіпелаг обезлюднів. Ставши в 1718 році англійською колонією, острова пробули в даному статусі до 10 липня 1973 року, коли їм була надана незалежність.

Назву свою Багами беруть від іспанських мореплавців, які назвали їх «Baja Mar», тобто «Неглибоке море» - геологічна будова архіпелагу таке, що глибини навколо островів в основному невеликі і тільки в деяких місцях проходять глибоководні тріщини.

...
Боснія і Герцеговина

Боснія і Герцеговина - держава на Балканському півострові (південний схід Європи). Дуже невелика частина території (менше 10 км) має вихід до Адріатичного моря. Велика частина країни, за винятком низовини в долині річки Сава, лежить в межах Дінарського нагір'я висотою від 500 до 2000 метрів. Найвища вершина - гора Маглич, 2386 м. Найбільші річки: Сава, Босна, Друіна, Врбас, Неретва, Уна.

Назва держави йде від двох вхідних в нього територій: північній, названої Боснією по річці Босна і південній, Герцеговини - по титулу «герцог», який був наданий її правителю в XV столітті німецьким імператором.

У давнину ці землі належали іллірійськими царству, пізніше - входили до складу однойменної римської провінції. У VI-VII століттях нашої ери тут селяться слов'яни і після недовгого самоврядування Боснія потрапляє під владу Візантії, а трохи пізніше - входить до складу Угорщини; з 1463 по 1878 роки - частина Османської імперії, з 1878 по 1918 - Австро-Угорщини, а з 1918 року входить до складу держави, трохи пізніше названого Югославією.

5 квітня 1992 року Боснія оголосила про свій вихід з Югославії і незабаром була прийнята в ООН.

...
Таджикистан

Таджикистан - держава в Середній Азії, не має виходу до моря.

«Таджик» - альтернативна назва персів. Перською корінь «тодж» означає «корона», а «Таджикистан» можна перекласти як «земля людей, що носять (мають) корони».

...